ОЛЕШКІВСЬКЕ ГОРОДИЩЕ – ДЕРЕВ’ЯНА РОТОНДА

( ГОРОДИЩА ГАЛИЦЬКОГО ПРИКАРПАТТЯ XII-XIII ст.н.е. )
«НЕЗВІДАНІ КУТОЧКИ УКРАЇНИ, ЯКІ  ВАРТО ВІДВІДАТИ - КРАСА І БІЛЬ УКРАЇНИ»
З ПОПЕЛУ ЗАБУТТЯ…

«І пам’ятай, якій землі ти син,
раїн багато – рідний край один»
Б.І.Мельничук

Олешківське городище – укріплений монастир у системі давнього міста XII-XIIIст. Центральною спорудою був унікальний для середньовічної Європи дерев’яний храм-ротонда. Надзвичайно цікавим є той факт, що у середині XIII століття монастир міг бути осередком галицького єпископа Григорія, «чоловіка святого…якого не було перед ним і по ньому не буде» (ГАЛИЦЬКИЙ ЛІТОПИС)…

ОЛЕШКІВ

Я родом з міста, що його нема.
Я родом з міста, де мій пращур мешкав
І привселюдно, а не тайкома
Нарік його безхитрісно: Олешків.
Я родом з міста, що круті вали
вело над Прутом, по-слов’янськи горде.
Його спалили, але не взяли
Батиєві несамовиті орди.
Я родом з міста, щo від злих задух
Таки не вмерло, хоч і помирало:
Його ім’я і нездоланний дух
Моє село на себе перебрало.
Я родом з цого прутського села
Що проросло на чорнім городищі.
Яка його пекельниця пекла,
Які жорстокі протинали хвищі!
Воно живе в турботах, як бджола,
І в завтрашнє крилом знамена має.
Я родом з цього прутського села.
Я родом з міста, що його немає…
Б.І.Мельничук           

Розташоване на території покутського села Олешків, на лівому рівнинному березі Пруту. Його архітектура нічим не відрізняється від інших, хіба що високими земляними могилами та земляними валами. Це - залишки давнього міста, яке увійшло у сьогоднішню історію нашого села і поставило його в один ряд із найвідомішими історичними пам'ятками-селами Прикарпаття.

Скільки поколінь людей дивувалися стрімким схилам земляних валів, глибокому рову, що його оперізував. Але роки летіли швидко повз нього - і городище старіло. Осипались високі вали, запливали глибокі рови та і люди залишали плугами на ньому незагоєні сліди. За сотні літ змінив своє русло Прут, залишив при старій дорозі самотнє городище, - укріплені, здебільшого обнесені земляними валами залишки поселень.  

Час невпинно відлічує роки. Вони приносять забуття, але щось і відроджують з попелу. І ніхто вже не знав, що розорюються, знищуються залишки давньоруського міста, яке спорудили їх далекі предки, археологічна пам’ятка.

Восени 1981 року було організовано експедицію під керівництвом археолога Богдана Томенчука. Археологічні дослідження спочатку виконували тільки охоронну функцію. Треба було рятувати від знищення відкриті під час глибокої оранки залишки фундаментів невідомих давніх будівель.

Здавна цю територію називали Замчище або Городище. Феодальні замки-городища з дерев’яними оборонними стінами порівняно порівняно густо вкривали територію Попруття. Городища - рештки поселень зі штучними земляними укріпленнями. Назва «городище» походить від старослов’янського слова «град». Так у давній Русі називали укріплення, які споруджували з землі й дерев. Більшість городищ розташовані на високих мисах з крутими схилами. Їх центральні майдани відгороджені від поля одним або декількома земляними валами й ровами. Навколо замків-городищ завжди розташовувалися неукріплені селища. Укріплені феодальні двори були адміністративними і військовими центрами, котрі забезпечували панування їх власників над навколишнім залежним населенням і відігравали важливу роль в обороні земель від зовнішніх ворогів.   

Переважно, перекази та легенди про Городище зводяться до того, що, немовби, на їх території є величезні підземелля, де зберігаються незліченні багатства та довгі підземні ходи, якими користувалися місцеві жителі під час захоплення замків-городищ ворогами.

Як показали розпочаті охоронні археологічні розкопки городища, воно було значним і - чи не найбільшим на Попрутті містом-фортецею. Його центральна укріплена частина, або дитинець, як тоді називали, була площею 1.3 га. Біля нього, вздовж високого берега Пруту, розміщувався великий ремісничий посад.

Археологічні знахідки допомогли встановити час побудови фортеці - XII століття. Саме у той час, як свідчить давній літопис, галицькі князі зміцнювали на цих землях владу й будували опорні оборонні пункти. Є всі підстави вважати, що Олешківська фортеця збудована у часи галицького князя Ярослава Осмомисла(1153-1187), який, за висловом літописця «росстроил землю свою», тобто, збудував багато міст. Ярослав Осмомисл, «людина, що має вісім відчуттів», розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдавії. Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки з угорцями та Фрідріхом І Барбаросою з Німеччини. Про славу й авторитет, які мав князь на Русі йдеться у похвалі йому(«Слово о полку Ігоревім»): «Галицький Осмомисли Ярославе! Високо сидиш ти насвоїм златокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь...». З піднесенням Галичини процвітали і її бояри, у тому числі - і у попрутських містах-фортецях.

В основі оборонної лінії міських укріплень Олешківського замчища був земляний вал. Оборонна система городища-замку виявилася типовою для усієї давньоруської оборонної архітектури.

Її основу становили три ряди зрубних стін-городен, засипаних землею. З внутрішнього боку цих дерев’яно-земляних стін знаходились пустотілі дерев’янні зруби, які використовувалися як житла воїнів та господарські приміщення. Під час розкопок у них виявлено багато знарядь праці та речей побуту. Особливо вирізняються набір столярних інструментів, бронзова пластина з зображенням Спаса і два стилі-писала.    

У стародавньому Олешкові, очевидно, існувала школа, де вчили дітей елементарної грамоти. Про це свідчать, у першу чергу, знахідки писал – гостроконечних знарядь з лопатками у верхній частині, так як у давнину дітей навчали письма на дерев’янних дощечках, вкритих воском. На одному боці дощечки наносили писалом азбуку, а другий використовували для написання літер, які потім згладжували лопаткою.

Детально вивчалась система в’їзду на територію городища. Виявлено сліди складної системи замкових воріт, які розміщувалися біля великої кутової  вежі.

Вивчалися і внутрішні забудови майданчика городища. Найбільшим відкриттям експедиції стали кам’яні фундаменти дерев’янного храму-ротонди, поки що, єдиної у давньоруській архітектурі дерев’янної будівлі такого типу. Вона знаходилася у центральній частині гродища - дитинця давньоруського міста. Ротонда була багатогранною і складалася з основної частини - розімкнутого дванадцятигранника і трьохапсидного прирубу зі сходу. Загальний діаметер будівлі становив 13, 5 метра, що дорівнював у давнину 40 ліктям. У центрі храму знаходилася колонада з 10 стовпів.

У процесі досліджень ротонди знайдено багато трикутних керамічних плиток, покритих жовтою, зеленою або коричневою поливами, які у комплексі складали мозаїчну підлогу.

Всередині колонади, у підкупольній частині храму, з фігурних керамічних плиток викладено унікальну мозаїчну композицію. Реконструйована з окремих елементів, вона, очевидно, складалася з чотирьох великих і п’яти малих орнаментальних кіл(омфалій), усередину яких було вміщено символічні зображення, зокрема, орла, грифона, голуба. Фігури виглядають надзвичайно монументальними, як своєрідні іконні образи, що підсилюється їхніми великими розмірами. В цілому, мозаїчна підлога утворювала гарний барвистий килим. Це - одна з небагатьох відомих мозаїк серед усіх давньоруських підлог, а за технікою виконання у кераміці - єдина в усьому давньоруському мистецтві.

Храм служив також усипальницею знатних родин міста і краю. Так, під підлогою, під час розкопок, виявлено 23 поховання, які були перкриті зверху великими кам’яними плитами. Усі вони розташовані невеликими групами: у них є чоловічі, жіночі та дитячі захоронення. Такими ж групами, очевидно, за сімейно-родовою ознакою, розташовувалися поховання і на кладовищі храму-ротонди. Усього досліджено 110 захоронень. У багатьох з них відзначено цікаву деталь - у головах(під головою) і в ногах лежали невеликі плоскі камені або керамічні плитки. Такі своєрідні риси поховального обряду ще до кінця нерозгадані, але вони помічені  і у деяких інших міських некрополях.

Крім храму-ротонди й кладовища, тут виявлено сліди інших будівель.

Археологічна наука дає нове життя багатьом значним пам’яткам історії та культури. Але яка їх подальша доля? Адже, майже невідомі такі спроби музефікації археологічних пам’яток у західних областях України, як це зроблено, наприклад, у Києві та Чернігові та з залишками античних міст Північного Причорномор’я. Стосовно Олешківського городища можна сказати, що попрутські міста, зародившись у давньоруський час на південно-західних кордонах Русі, були її фортпостами. Вони першими зустрічали мечем віроломного ворога, першими вітали хлібом-сіллю друзів.

Фортеця стародавнього Олешкова перестала існувати всередині XIII століття. На сліди пожежі, що знищили дерев’янні укріплення під час розкопок, натрапляли скрізь. Обгорілі дубові колоди, пошкоджені вогнем речі, обпалена земля. І, все ж-таки, важко сказати, чи фортеця була спалена в результаті воєнного штурму, чи - за згодою Данила Галицького. Відомо з історичних джерел, що у 1254 році Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар. Незважаючи на перші успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум та ще й довелося дорого поплатитися за невдачу. У 1259 році велике монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Волинь. Монголо-татари поставили Романовичів перед вибором: або розібрати стіни усіх укріплених міст, або опинитися перед  загрозою негайного знищення. З каменем на серці Данило був змушений наглядати за руйнуванням мурів, які так старанно колись зводились.

МІСТА - ФОРТЕЦІ ГАЛИЦЬКОГО ПРИКАРПАТТЯ

Міста-фортеці...Сім століть тому вони несли свою нелегку почесну службу, охороняли кордони Давньої Русі. Прикарпаття на той час було південно-західною прикордонною частиною Давньоруської держави. Тут, по швидкоплинному Пруту і високих Карпатах проходили її рубежі. На Попрутській оборонній лінії розташувалися чотири головні міста-фортеці: Коломийська, Олешківська, Снятинська і Чернівецька. Їхні стіни виросли одночасно - всередині 12 ст. і функціонували до монголо-татарської навали. На місцях трьох із них стоять і зараз сучасні міста - їх щасливі нащадки. А до четвертого, до Олешкова, віриться, ще прийдуть будівельники-реставратори і відновлять дерев’янні стіни, вежі, будівлі. І знову, як 700 років назад, виросте при дорозі давньоруське місто-заповідник, місто-пам’ятник...                          

Віднайшли цю унікальну пам’ятку зовсім випадково. Сталося це таким чином: на території села Олешків, біля річки Чорнява під час добування жовтої глини, на глибині 1, 5 метра, став знаходити черепки глиняного посуду. Він наткнувася лопатою на щось тверде. Це були великі кам’яні пояси, кам’яні зернотерки, на яких стародавні люди розмелювали зерно. Ще було знайдено посуд, сокиру з білого кременю, ніж, жіночі статуетки, (тут панував матріархат), кістки від мамонта. Також було знайдено стоянку трипільської культури. В середині 1 тис.н.е. утворилося слов’янське об’єднання сквеланів, до якого входила і територія нашого краю. Ці знахідки передані до музею міста Івано-Франківська. На території села перебували племена дакійського походження,  у I столітті до н.е. з’являються сармати. У II столітті – територію освоювали представники черняхівської культури. З другої половини IX століття на Прикарпатті поширилося християнство. Хоча, деякі вчені вважають, що на території  Галичини воно було прийнято у 872 році. Як свідчить легенда, десь у IX-X столітті до села приїхав і поселився боярин Олешко, який збудував для себе і своїх людей дерев’яний замок на території східної частини.                         

Вже у XXII – XXIII столітті тут було велике давньоруське місто Олешків, яке відігравало роль як військово-прикордонного так і адміністративно-культурного центру.  Перша згадка про село Олешків датується 1453 роком. Олешківське городище (с.Олешків, урочище Замче) можна віднести до типу городищ, розміщених по колу, з діаметром близько 140 м. Фактично ж, воно являє собою багатокутник, близький до дев’ятикутника. Внутрішня площа городища – 1,3 га, а зовнішня – 2,2 га. Майданчик городища (116x104) південно-східною стороною прилягає до урвища берега, а з інших сторін – обнесений земляним валом та ровом. Висота валу сьогодні становить 1,5-3 м, а ширина – до 12 м. Рів сягає глибини до 3,5 м і ширини 6 м. В’їзд на городище простежується розривом у південно-східному валі, у куті біля урвища, від якого він відокремлений високим курганоподібним підвищенням. Тут були розміщені в’їзні ворота та міст через рів. Система оборони, Олешківського городища, на перший погляд, є простою. Але насправді, городище має чітку планувальну структуру, з дотриманням відповідних пропорцій побудови. Олешківське городище, разом з Олешківською ротондою, являє собою не лише соціальний, але й єдиний планувальний комплекс. Олешківське городище – великий дев’ятикутник, утворений системою оборонних стін таких розмірів: 95, 10, 65, 25, 45, 40, 30, 50м. Розміри його внутрішнього майданчика -  90x110 м. З усіх сторін, крім південно-східної(довжиною 50м), він був обнесений земляним валом і ровом. Найбільш потужним і найдовшим(70 м) був східний вал. 

Сама будова Олешківської ротонди має цікаву конструктивну особливість. А саме – фундаменти апсид і основної частини мають різний характер забудови. Основна частина також неоднорідна. Все це пояснюється тим, що фундаменти різних частин будівлі могли нести неоднакове навантаження. Ця риса є характерною для пам’яток галицького зодчества. Така ж особливість була виявлена під час дослідження церкви(ротонди) пророка Іллі у Крилосі, церкви святого Миколи у Львові. Розкопані фундаменти дозволили стверджувати, що споруда, яка на них стояла, булла дерев’яною і рубаною. Підтвердженням цього є незначна кількість залізних цвяхів(більше 60), виявлених під час розкопків. Будівля мала значні розміри: довжину 19,8м і ширину 19м. Висота ротонди була близько 24м. Всередині споруди виявлено 10 стовпових ям від дерев’яної колонади, яка слугувала опорою для верхньої надбудови. Діаметер під купольного кола становив 8,3м. Уся площа підлоги(крім апсидної частини), було викладено трикутними керамічними полив’яними плитками з таким модульним чергуванням: жовті-зелені-жовті-коричневі-жовті-зелені і т.д. У підкупольній, центральній частині храму з фігурних керамічних плиток було викладено складну мозаїчну сюжетну композицію у вигляді чотирьох великих і п’яти малих орнаментальних кіл – омфалій. У середині великих кіл знаходилися великі мозаїчні зображення орла, голуба, грифона. Тло було коричневе, а саме зображення – жовтого кольору. Всередині малих орнаментальних кіл було вміщено зображення серафимів. Усі зображення об’єднані однією темою і композиційно відповідають храму – ротонді. Олешківська ротонда була композиційним центром городища, збудованого в середині XII століття як церковний монастирський комплекс. Зараз важко сказати, хто був його засновником, це міг бути і сам галицький князь Ярослав Осмомисл, а міг бути і Андронік Комнин – майбутній візантійський імператор. А творцем цього унікального монастирського комплексу і Олешківської ротонди міг бути професійний архітектор з першої Галицької архітектурної артілі. Виконавцями могли бути і місцеві народні майстри. Олешківська ротонда відтворила в дереві вигляд знаменитої у Європі кам’яної ротонди св.Доната у м.Задарі(Хорватія), яка була збудована у 805 році.

ДОСЛІДЖЕННЯ ЦЕРКОВНОГО  КОМПЛЕКСУ

РОТОНДА – ХРАМ – УСИПАЛЬНИЦЯ-ОДНА З НАЙБІЛЬШИХ У КИЇВСЬКІЙ РУСІ

Храм-ротонда служив і усипальницею. Під підлогою виявлено 23 підплитових захоронень, які розміщувалися окремими(сімейно-родовими) групами вдовж стін храму. Навколо Олешківської ротонди, в основному, зі сходу, було кладовище. Усього досліджено 110 поховань з ймовірних 400-500, які ідентичні за своїм обрядом захороненням у ротонді.

У могилах зустрічаються як чоловічі, так і жіночі та дитячі поховання. Дві могили, які розміщені у вівтарній частині, можливо, належать священникам. У зв’язку з привілейованим правом бути похованим у храмі, усі вони належали до найвищого соціального стану даного поселення і регіону. А також – і до чернечого, з «кам’яними подушками». Але у ротонди не лише відправляли служби, а також навчали письму і читанню. Тому Олешківська ротонда відігравала велику роль у державі і у рівні освіченості населення.                  

У ході розкопок було виявлено багато керамічних полив’яних плиток, які в наборі складали мозаїчну підлогу. За наявними рельєфними деталями зображень видно, що всі вони виконані з особливою майстерністю. Фігури виглядають надзвичайно монументальними, як своєрідні іконні образи, що підсилюється їхніми великими(висотою до 0,55 м) розмірами. Очевидно, всі зображення об’єднані однією темою і композиційно відповідають характеру храму-ротонди. Ці символічні образи були перенесені з античності в ранньохристиянське мистецтво. Два з них(орел, грифон)- це найпоширеніші образи стародавнього звіриного стилю в зооморфній геральдиці. Орел часто був символом Христа. Нагадував про безсмертя і воскресіння Христа. Він також є емблемою княжої сили і влади. Грифон у візантійському мистецтві також символізував Христа. Його подвійна сутність(лев і орел) означає людську і божественну природу. Грифон також є символічним образом стража-охоронця. Часто використовувався як емблема княжої сили і влади. Відносно голуба, то він завжди був символом Божого Духу і представлений у всіх християнських образах і сюжетах.                                                          

Місцеві мешканці гордяться історією малої батьківщини і людьми, які її творять. А під час відпочинку люблять співати складену ними

пісню «Про Олешків»:

Олешків мій, історії архіви
Гортай – не знайдеш імені його.
Усе згоріло, спопеліло, зтліло.
Але живее донині це село.

Приспів:
Батьки мої боролись тут за славу,
Діди мої тут будували Січ.
А ми з тобою зведемо державу
І подолаєм безпробудну ніч.

Лиш сивий Прут розкаже про минуле,
Про давніх предків з глибини віків.
Турка  розкаже про бої криваві,
Чорнява – про дівчат і парубків.

Приспів.

Живи й цвіти в оновленій державі,
Моє село у зелені дібров.
І пам’ятай всіх, хто загинув в славі,
Плекай надію, віру і любов.     

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Вивчення давніх державотворчих та містотворчих процесів на території України залишаються актуальними завданнями на сьогодні. Серед регіональних проблем особливо виділяється тема виникнення і розвитку Галицького князівства та Галицько-Волинської держави і ранні місто творчі процеси на їх землях.

Надзвичайно цікавими предметами дослідження виступають городища(у тому числі міста) Галицько-Буковинського Прикарпаття, яке, очевидно, можна вважати давньою історичною Галицькою землею у вузькому значенні цього терміна. Разом з окремими Перемишлянською, Звенигородською і Теребовлянською землями вони утворювали об’єднану Галицьку землю – князівство в широкому значенні цього терміна. Давня Галицька земля включала в себе територію правобережжя Середньої і Верхньої течії р.Дністер з її притоками (від рік Свіча до Каліуса) та ріками Прут і Серет Карпатський. Галицька земля має досить добре виражені природні межі. На цій невеликій і малозаселеній пограничній зі Степом території знаходилася могутня оборонна система у вигляді 6 поперечних оборонних ліній – Троянові вали. Їх довжина від 20 до 50 км. Вони закривали всю Галицьку землю зі Сходу. За сучасним адміністративним поділом ця давня Галицька земля включає в себе майже всю Івано-Франківську та Чернівецьку області. Площа Галицької землі в загальному становила близько 36.000 кв.км, що виділяє її серед інших земель. В економічному відношенні вона була найбільш розвинутою, що базувалося, зокрема, на великих природних і людських ресурсах, як найбільш густонаселений регіон. Крім того, Галицька земля була зоною ранніх державотворчих процесів, які проходили на Прикарпатті і Подністров’ї. Галицька земля була і контактною зоною як давніх цивілізацій, так і сучасних їх великих центральноєвропейських держав.

На території Галицького Прикарпаття відомо близько 70 городищ, які відносяться до різних періодів – від епохи бронзи до середньовіччя.

Близько 35 городищ датуються X-XIV століття. Своєрідність даного регіону полгає в наявності тут Галича – давнього традиційного столичного центру Галицької землі, що вплинуло на появу й еволюцію більшості з городищ. Важливе місце у цьому процесі займало також пограничне розміщення даного регіону і наявність важливих трансєвропейських шляхів.

Вперше Галицька земля документально фіксується у пізньосередньовічний час (XIV-XVI cт.) як окрема Галицька земля Руського воєводства  Речі Посполитої. Цей адміністративний поділ мав у своїй основі традиції Галицько-Волинської держави XIII-XIV cт. та Галицького князівства XII-XIII ст.

Адміністративним центром Галицької землі, у широкому  і вузькому значенні терміна, був Давній Галич. Він був і осідком галицької єпископії, а пізніше – митрополії та латинського арцибікупства.

У зоні Галицько-Буковинського Прикарпаття функціонували три карпатські перевали (Яблуницький-Ясинський, Вишківський-Торунський і Німчицький), на які виходили важливі трансєвропейські шляхи. Зокрема, один з них проходив уздовж самого підгір’я, а другий – вздовж Дністра. До них залучалися знамениті меридіальні шляхи: Київський(вздовж Лімниці) та Соляний(Коломийський) і Волоський(Серето-Дунайський). Найбільш давнім був Дністровський річковий трансєвропейський шлях, як одна зі східних ділянок трансєвропейського Янтарного шляху. Історики знають Янтарний шлях за трьома основними напрямками: західноєвропейський і східноєвропейський.  Вони зв’язували усю Європу в систему трьох морів: Балтійського(Північного), Середземного(Адріатичного) і Чорного. Західноєвропейський шлях йшов з Північного моря по Рейну й Ельбі до Верхнього Дунаю і Чорного моря та по Родану до Середземного або по По до Адріатичного моря. Центральноєвропейський Янтарний шлях йшов з Балтійського моря по Віслі до Дунаю(через Варту, Одру і Мораву). З Дунаю він виходив у Чорне море або Адріатичне(через Рабу, Драву, Саву) або навіть Егейське (через Мораву Балканську і Маріцу). Східноєвропейський Янтарний шлях йшов з Балтійського моря по Віслі до Дністра. І з Верхнього Дністра йшов прямий шлях до Чорного моря. Існував ще один шлях від Дністра до Дунаю із виходом до Чорного моря. Зокрема, через літописний Онут на Дністрі(під Хотинською височиною) – Кучур-Прут-Дереглуй-Серет Карпатський. Ці головні трансєвропейські річкові(потім сухопутні) шляхи, очевидно, існували ще в епоху міді, бронзи та раннього заліза. Це був час зародження міжрегіональної торгівлі, коли почали діяти перші великі шляхи:янтарні, соляні, мідніолов’яні тощо. Окремі з них проходили і через Карпатський регіон. Адже в Карпатах були одні з найбільших в Європі родовищ міді і срібла, а на Прикарпатті – солі. Ця унікальна особливість об’єднувала в одну систему транс карпатські шляхи, які проходили через карпатські перевали, а потім мали продовження як трансєвропейські шляхи (північні і південні). Саме вздовж цих шляхів і на волоках і перевалах будуються перші городища. Одночасно східноєвропейський Янтарний шлях визначає напрямки міграцій праслов’янських, балтських і германських племен і часто є мкжею їх відповідних археологічних культур. Надзвичайно велике значення було янтарних шляхів і як транс готських і трансслов’янських шляхів переселень. З янтарними шляхами були пов’язані і перші окремі інтеграційні і державотворчі процеси у слов’ян.         

На території Галицької землі (Галицько-Буковинського Прикарпаття) знаходяться такі літописні міста як Тисмениця, Биковен, Снятин, Василів, Черн, Городок на Черемоші, Плав, Кучелмін. Крім них, тут відомо близько 100 городищ IX-XIII ст. На окремих з них проведено археологічні розкопки. На жаль, публікації цих досліджень обмежені лише невеликими повідомленнями(за незначним винятком), що призводить пізніше до не завжди вірних їх історичних інтерпретацій.

Дослідження городищ у межах давнього Галича було розпочато у 80-х рр. XIXcт. В основному це були спочатку розкопки пам’яток церковної архітектури(Л.Лаврецький, І.Шараневич). Вперше по-справжньому городища давнього Галича і його околиць проведено Л.Чачковським і Й.Хмілевським. У 1934-1941рр. на території давнього Галича провів широкомасштабні розкопки Я.Пастернак. Вони і сьогодні не втратили свого значення. Після Другої світової війни у давньому Галичі періодично працюють київські археологи В.Гончаров, В.Довженок і московські – М.Каргер та ленінградські – П.Раппорт, О.Іоаннісян. У 1969-1989 рр. на території Крилоського городища плідно працював львівський археолог В.Ауліх. З 1982 р. у складі його Галицької експедиції Інституту суспільних наук (м.Львів) та Івано-Франківського краєзнавчого музею почав працювати окремий архітектурно-археологічний загін під керівництвом Ю.Лукомського та загін з дослідження городищ Прикарпаття під керівництвом Богдана Томенчука. У 1989 р. останній було долучено і до дослідження периферії давнього Галича. У 1991 році на території давнього Галича почала працювати Галицька слов’яно-руська археологічна експедиція Інституту археології АН України та Івано-Франківського краєзнавчого музею. У 1996 році вона була реорганізована у постійно діючу Галицьку археологічну експедицію Національного заповідника «Давній Галич», яка була створена на базі попередніх експедицій і загонів. У 2000 р.вона реорганізована у Галицьку археологічну експедицію Прикарпатського національного університету ім.В.Стефаника, яка традиційно працює з Івано-Франківським краєзнавчим музеєм та Національним заповідником «Давній Галич».

Дослідження городищ Галицької землі (Галицько-Буковинського Прикарпаття) було розпочато в кінці XIX – на початку XX ст. дозволяє стверджувати, що творчі процеси тут проходили, як і в цілому в Києворуській державі, однаковими шляхами. Зокрема, общинними, племінними(надплемінними), торгово - ремісничим (ВТРП) і державним (феодальним і церковним).    

В цілому археологія городищ Галицької землі (Галицько-Буковинського Прикарпаття), незважаючи на досить значну увагу дослідників, і надалі вимагає як подальших археологічних розкопок, так і комплексного(історичного, архітектурного, культурологічного і політологічного) вивчення.